Гуцульський шериф

Густота населення на дільниці, яку обслуговує старший дільничний інспектор Верховинського райвідділу УМВС України в Івано-Франківській області Олексій Рубаняк – приблизно 5 осіб на квадратний кілометр. Під його опікою в глибині Карпатських гір – сім населених пунктів на території Бистрецької та Зеленської сільських рад.

Асфальт закінчується майже відразу за Верховиною. Щоб дістатися до «офісу» гуцульського шерифа, треба трястися ще три десятки кілометрів гірською дорогою до сільради у Зеленій. Розбитий лісовозами шлях з одного боку підмиває чорна річка (так місцеві люди називають Чорний Черемош), з другого боку – з гір наповзають зсуви, які, заваливши дорогу, часом повністю відрізають від решти світу Зелену, Явірник, Шибене, Буркут. Глухий кут серед гір впирається у вузьку смужку державного кордону з Євросоюзом, до складу якого цього року увійшла Румунія. Далі ходу немає.

Кілька років тому для обслуговування цієї дільниці Олексію Рубаняку виділили службовий «Уазик». Але сьогодні він залишився стояти біля райвідділу. Йде проливний дощ і тонкий тент «Уазика» протікає, пропускаючи воду в салон. «Не зовсім вдалий транспорт вибрали для нашої роботи, – каже дільничний, запрошуючи мене сідати до свого приватного старенького авта. – УАЗ пального багато бере, взимку – холодно, влітку – або порохи збирає, як пилосос, або протікає під час дощу».

Але на екстремальні умови роботи міліціонер не нарікає. Поки не було службового «Уазика» і власної машини, то мусив обходитися громадським транспортом, та й пішки походити довелося. До суворого життя в горах 45-річний Олексій Рубаняк звик змалку. З Пробійнівки, де він народився, до школи в Гриняві треба було щодня ходити 7 кілометрів. За будь-якої погоди. Наступним тестом на витривалість стала строкова служба в армії, яку Рубаняк проходив на Карельському півострові, в береговій охороні на побережжі холодного моря. Ось уже понад двадцять років він служить в міліції.

…Голова сільради, фельдшер та дільничний міліціонер – ось і всі ті державні мужі, до яких найшвидше можуть звернутися тутешні селяни за допомогою та порадою. До району їхати далеко, та й важко дістатися. А розв’язати одвічні суперечки за дідівську землю треба. Щоб, боронь Боже, не дійшло до крові й каліцтва.

«Багато таких спорів виникає, – розповідає офіцер. – Різні випадки бувають, коли в родині не можуть землю поділити. Як Біблія пише: «підніметься брат на брата, а син на батька». Колись то ще дід мав ту землю, а тепер родина велика і кожен хоче собі її получити».

Земельні питання, звичайно, вирішує сільський голова, але не допустити загострення конфлікту та слідкувати за законністю повинен дільничний. А вже якщо дійшло до рукоприкладства, то треба розібратися, покарати винного, заспокоїти потерпілого. Як ведеться, в тутешній місцевості, один з учасників колотнечі живе на одному горбі, другий – на другому. От і міряє гори кроками Олексій Рубаняк, відвідуючи посварених гуцулів. Багато тутешніх мешканців роз’їхалося по закордонних заробітках. Хто залишився, сидить без роботи. Живуть з лісу, нерідко при цьому порушуючи закон. Крадіжки лісу, браконьєрство і, відповідно, незаконне зберігання зброї. Але недавно у Явірнику нелегальний арсенал виявили в 33-річного чоловіка, який зовсім не був мисливцем. Каже, що знайшов усе те добро по лісах, а мету нібито мав благородну – зробити домашній музей другої світової війни.

«Він по горах ходив і викопував різні боєприпаси, що лишилися там з минулої війни, – розповідає дільничний. – Одинадцять гранат в нього знайшли, міни-розтяжки, порожні патрони, з яких він порох у миску зсипав. Ніби нормальний чоловік, правда, трохи замкнутий, але одружений, дитину має, і такі дурниці робив».

Олексій Рубаняк намагається дізнаватися про людей, які живуть на його дільниці, якнайбільше, щоб знати, чого від них можна сподіватися. З тими, хто робиться буйний через пиятику, мусить поговорити: профілактика - то святе. Але часом стається, що страшний злочин скоює той, від кого найменше сподіваються.

«Про старого Палійчука ніхто погано не говорив, не було такого, щоб він десь п’яний валявся, – дивується дільничний. – А то якось сидів з Марусяком і своєю співмешканкою, пили у хаті, і над ранок щось на нього найшло. Кухонним ножем його бив, купа поранень, калюжа крові в хаті. Жахливо було. А потім спати ліг і на ранок нічого не пам’ятав, як то сталося».

Старому Палійчуку, якого засудили до десяти років ув’язнення, тепер виповниться 75 років. Убитому Марусякові було близько 50. Молодь в селах не тримається. Кожне убивство чи серйозне каліцтво у цих краях не обходяться без горілки, в якій чоловіки (та й нерідко жінки) топлять свою тяжку біду. А місць, де можна біду потопити, по селах не бракує. Невеличкі кнайпи, в яких торгують спиртним на розлив повиростали, як гриби. Чи не найбільше в районі таких «наливах» донедавна було в Краснику – аж чотирнадцять! Місцеві казали: «Десять минеш, але в одинадцятій могорич мусиш поставити – за те, що мав силу тих десять минути».

…Хоч до Європи звідси зовсім близько – через кордон з Румунією – та поки там не зробили переходу, ця місцевість досить безлюдна. Чужого видно здалеку. Ще за часів Союзу прикордонники привчили селян бути пильними. Тому й важкі злочини часом буває простіше розкривати, розпитавши, чи не ходили тут незнайомі люди, чи не заїжджала чужа машина. В туристичний сезон, звичайно, навіть тут виникає деяке пожвавлення. Особливо, біля Бистреця та Дземброні, звідки переважно туристи виходять на Піп-Іван. Відвідувати руїни старої польської обсерваторії особливо полюбляють, зрозуміло, поляки.

«Бувають і з ними прикрі пригоди, – пригадував капітан міліції. – Якось одна полячка з двома неповнолітніми донечками тут відпочивала, а на Нижній Дземброні було весілля. У понеділок після весілля ставлять деревце, «яблінку». І та туристка захотіла його сфотографувати, а не знала, що в гуцулів є така традиція, що до деревця не можуть сторонні люди підходити. І там лишилася одна дівчина сторожити, не допускала полячку до того деревця. Одним словом, побилися вони там, посольство піднялося, важко потім було їх замирити…».

Олексій Рубаняк каже, що його робота в міліції найлюдяніша. Треба уміти спілкуватися, бути в контакті з людьми, здобувати довіру. Зрештою, людяності Рубанякові не позичати. Чотири роки тому він проявив її повною мірою. Тоді, восени 2003-го, на сходи під будинок священика в Криворівні хтось підкинув немовля. Такі речі тут не дивина: відсутність роботи не сприяє зменшенню кількості неблагополучних сімей, матерів-одиначок.

«Я розповів про той випадок своїй дружині, Світлані, і вона в той же день пішла до лікарні подивитися на малого, – розповідає Олексій. – І так днів десять вона туди ходила, а потім ми поговорили і вирішили його всиновити. Оформили документи, і він тепер живе у нас. Отакий козак!».

Свого прийомного сина Олексій Рубаняк назвав Іваном. В суботу в малого були іменини. Правда, малому іменинникові того дня не довелося довго бути з батьком. Бо саме в святкові дні в його тата найбільше роботи. Бо його тато – дільничний міліціонер.